ЛАНА ЦИСАРЕВСЬКА

 

Люблю, хоч і не пам’ятаю

 Дощ, що помалу накрапав, коли вона прийшла на стадіон, почав стікати дрібними струмочками зі старої парасолі їй за комір.

         Її руки, що обхопили металеву ручку, дрібно тремтіли від холоду. Тамара Петрівна сіла поодаль від молодих жінок і чоловіків, що неприязно дивилися на неї. Воно й не дивно, що вони час від часу косилися на неї - виглядала вона вкрай чудно в своєму солом’яному капелюшку із заокругленими крисами. Нехай дивляться, їй це не заважає. Врешті решт вона прийшла повболівати за Ромчика, а на інших їй начхати.

         Її ясні блакитні очі спостерігали за хлопчиками, які бігали по штучному зеленому покриттю. Їхні яскраво-жовті манішки з великими чорними цифрами на спинах сяючими плямами миготіли то тут, то там. Розпашілі усміхнені обличчя блищали від поту і мжички. Юні футболісти копала м’яч, і він слухняно летів туди, куди направляла його маленька, але вправна ніжка.

         Який з них Ромчик? Тамара силувалася розгледіти, але зробити це  з такої відстані було нелегко. Час від часу хлопець з номером 7 підводив руку і махав. Мабуть, то Рома. Тоді Тамара легко підхоплювалася з місця і махала йому у відповідь. Усе її м’яке велике тіло гойдалося в такт рухам. Усмішка освітлювала її обличчя, численні глибокі зморшки розправлялися. Хлопчик повертався і біг далі, а Тамара Петрівна сідала і непорушно чекала наступного прояву уваги.

Щоб сховатися від холоду, Тамара насунула капелюх майже на очі. Сильний порив вітру кидав дощові краплі під парасолю, неприємно колов шкіру. Тамара зіщулилася і вільною рукою стягнула поли теплої кофти.   На гудзики вона ніколи не застібалася. Не любила, коли щось заважало вільним рухам. Вона звикла до цього відколи працювала в лікарні.

Роботи завжди було багато. Вона прибігала з обходу дільниці чи після нічного чергування, зірвавши білосніжний халат з вішака, накидала його собі на плечі і сідала за стіл. Під дверима терпляче чекали хворі. Вони ніколи не влаштовували скандалів під її кабінетом, якщо вона вчасно не розпочинала прийом. Знали, Тамара Петрівна без поважної причини не затримується.

-         - Запрошуй, - наказувала медсестрі.

-        -  Може, хоч чаю вип’єте? Не снідали ж, - благально казала медсестра.

-   --   Пізніше. Запрошуй, - безапеляційно промовляла Тамара. Вона ніколи не змушувала хворих чекати.

Вони йшли нескінченним потоком. Приводили друзів знайомих, сусідів. Багатьох із них Тамара врятувала від ускладнень, а декого, ніде правди діти, і з лап смерті витягнула, правильно встановивши діагноз.

Тієї зими Тетяна Петрівна вперше відчула занепокоєння, бо не змогла згадати прізвище пацієнта. Раніше з нею такого ніколи не було. Вона пам’ятала всіх дітей і їхніх матусь на ім’я. Тоді вона вирішила, що винна в усьому утома. В місті вирувала епідемія грипу, і Тамарі довелося майже добу провести на чергуванні в інфекційному відділенні лікарні. 

Потім Тамара почала забувати назви ліків і важливі дати. Коли вона забула привітати коханого чоловіка з днем народження, бо не пам’ятала, який сьогодні день, - зрозуміла, що потребує допомоги.

Вирок колег - неврологів був невтішний - Альцгеймер.

Тамара сиділа в темному лікарняному коридорі. Тверда спинка незручного стільця боляче врізалася в поперек. Вона тримала за руку чоловіка, знаючи, що дуже скоро вона не буде його  впізнавати. Неушкоджена хворобою частина її мозку відмовлялася прийняти цю жахливу новину. Скоро її життя зміниться. Потрібно підготуватися до цих змін.

-         Необхідно роздрукувати графіки з розпорядком дня, скрізь по квартирі розвісити фотографії твої і дітей. Обов’язково їх підписати...

Тамара давала настанови чоловіку чітким впевненим тоном, ніби озвучувала черговий виписаний рецепт.

Через місяць, вийшовши в магазин по хліб, Тамара не змогла повернутися назад, бо забула дорогу додому. Чоловік і старша знайшли її на перехресті. Тамара стояла непорушно і розглядала рекламу на білборді, силуючись пригадати, куди вона йшла.

Тоді на сімейній раді було вирішено покласти в кишеню Тамарі записку з номером, куди телефонувати в разі потреби. А ще діти переконали її ніколи не виходити з дому без її улюбленого солом’яного капелюшка, щоб за цією ознакою її легше було шукати. Тамара капелюшок на вулиці ніколи не знімала. Якийсь тихий голос нашіптував їй за будь - якої погоди одягати його.

Телефон в її кишені задзеленчав. Тамара витягнула його і мовчки дивилася, не знаючи, що робити далі.

Телефон замовк. Тамара помітила поруч із собою заплакану жінку. Тамара простягнула їй серветку.

-      -    Мамо, добре, що я тебе знайшла. Ходімо додому.

Тамара посміхнулася. Така мила жінка. Шкода, що вони не знайомі.

-        -  Я дивлюся, як мій онук грає у футбол. Я не можу піти з вами.

-     -    Мамо, Рома давно виріс і не грає у футбол. Він навчається в університеті. Ходімо. Я приготую твій улюблений чай з молоком.

Тамара дозволила жінці, яка вже не плакала, увести себе з трибун.

Потім вони сиділи на затишній кухні. Там було тепло і сухо. Її улюблена чорна кофта, вогка від того, що Тамара цілий день сиділа під дощем, сохла на стільці біля газової плити. Сивий усміхнений чоловік підливав Тамарі чай у велику білу чашку, юнак підкладав на тарілку варення і щось розказував про іспити і курсові, а Тамара Петрівна дивилася на них і раділа, що вони всі поруч. Такі приємні люди. Так добре було приймати їхню турботу. Шкода, що вона нікого з них не знає.

Межа поміж світлом і тінню – ти

Вона стояла біля великого вікна і дивилася на святкову метушню біля ганку школи. Валентина навмисно не відчиняла шибку. Не хотіла чути сміх і фальшиві привітання. Нібито хтось дійсно вважає, що цей день особливий. Вона відійшла в глиб кабінету. Туди, куди пекуче осіннє сонце не діставало своїми променями. Валентина зняла з полиці підручник за 8 клас і розгорнула його на третій сторінці. Вкотре вона це робить? Вона не рахувала. Знала тільки, що цей вересень двадцятий, як вона переступила поріг цього кабінету.

Нарешті музика стихла. Валентина ступила до вікна і розкрила навстіж фрамугу. Хоч сонце і пече, а в повітрі вже відчувається подих осені.

-          Валентино Петрівно, можна зайти, - жінка повернула голову на голос. Вона звикла, щоб її називали саме так. Навіть удома не відкликалася на Валю.

В одвірку стирчала кудлата хлоп’яча голова. Із-за його великого наплічника виглядало ще кілька хлопців і дівчат. Вони нерішуче тупцяли на місці. Валентина не відповіла. Тільки поглянула на годинник. Цей погляд хлопець добре знав. Вони спізнилися. Тепер мінімум два тижні мегера, як вони її називали, знущатиметься над всім класом. Задаватиме найскладніші задачки і влаштовуватиме принизливі показові виступи біля дошки. Вони про це знали, бо вже не раз попадали під її гарячу руку. Але сьогодні був особливий день. Зустрівшись після літніх канікул, учні 8 класу втратили почуття часу. Стільки всього треба обговорити! Схаменулися, коли почули дзвінок.

-          Ви запізнилися на дві хвилини, - скрипучим голосом сказала мегера.

Діти зайшли в клас і сіли на свої місця. Валентина любила порядок скрізь: чоловік і син ніколи не розкидали шкарпетки, сусіди справно мили парадне в свою чергу, а учні знали своє місце. Коли займаєшся науковою роботою, порядок дуже важливий. Найменше порушення може знівелювати труд багатьох місяців. Усього раз вона залишила на хвилину ввімкнутий комп’ютер без нагляду, як її трирічний син дотягнувся до клавіатури і видалив цілий розділ дисертації. Тоді вона довго кричала на чоловіка, що запізнився з роботи, а обіцяв же придивитися за малим. Ридала, закрившись у ванній, а син стукав маленькими ручками в двері.

Дарма вона так переймалася через один нещасний розділ. Скоро вона геть закинула наукову роботу. Маленький Рома почав хворіти, і Валентина більше часу проводила в лікарнях, ніж виступала з доповідями на конференціях.

-          Встигнеш ще дописати, - обнімав її чоловік, - дисертація майже готова.

І вона розривалася між лекціями в аспірантурі і регулярними поїздками в лікарню.

-          Валентино, ти талановитий науковець, в тебе велике майбутнє. Але науково-дослідна діяльність потребує повної віддачі, - кричав професор під час їхньої останньої зустрічі. Він безжально викидав цілі абзаци. Сторінки з розрахунками полетіли Валентині в обличчя. – Пропустивши один етап, не можна впевнено докладати про результати на захисті, - кричав він на зарюмсану дівчину.

Блискуча кар’єра, стажування за кордоном, які були майже в кишені, закінчилися, так і не почавшись. Тоді вона і перетворилася з молодої усміхненої аспірантки в жорстоку шкільну вчительку, яку ненавиділи учні і недолюблювали колеги.

-          Записали тему сьогоднішнього уроку. Голенко, запізнення в перший же день занять вказує на відсутність мотивації. Навмисне невиконання моїх вимог  може  призвести до того, що я змушена буду…

Стук в двері не дав їй вимовити погрозу до кінця. Валентина обвела поглядом рівні ряди парт на вимитому до блиску лінолеумі. Жодного вільного стільця – всі на місці. Вона подивилася на прочинені двері своїм фірмовим поглядом. Вперше цю гримасу чоловік із сином побачили  в той день, коли зник перший розділ дисертації. Вона вийшла з ванни і подивилася на них. Червоні, запухлі від сліз очі змінили форму. Колись великі і добрі, тепер звузилися і почервоніли. Потухлий погляд загорівся пекельним вогнем після заспокійливих слів чоловіка:

-          Встигнеш все відновити. Поспішати нема куди.

Ось тоді Валентина вирішила:досить. Долю не обманути. Обійдеться вітчизняна наука без неї. Це було рівно двадцять років тому. Переступивши поріг школи, дала собі слово ніколи не жалкувати про своє рішення. Вона і не жалкувала. Просто вважала цю роботу недостойною її.

Принишклі учні здивовано повернулися до дверей. Ніхто в школі не насмілювався перервати урок фізики. Раптом вони побачили, що маска презирства і роздратування поволі сповзає з обличчя мегери. Тонка ламана лінія рота округлилася, і звідти вирвався  вигук здивування.

-          Валентино Петрівно, вітаю вас з ювілейним першовереснем! - високий стрункий хлопець тримав в руках величезний букет квітів і торт.

-          Знайомтеся, це мій син Рома. Нещодавно він закінчив університет, - очі Валентини світилися м’яким світлом материнської любові. В голосі не було металевих ноток.

-          Хочу подякувати тобі, мамо, що ти завжди підтримувала мене. Без тебе я б не отримав науковий ступінь. Давайте всі разом святкувати!

Цей перший навчальний день у 8 класі діти запам’ятали надовго. Вони ніколи раніше не бачили, щоб мегера посміхалася. Валентина дістала з-під столу одноразові тарілки і пригощала всіх своїм улюбленим тортом. Голенко наважився вичавити кілька слів привітання, а мегера не оцінювала його відповідь. Просто раділа початку нового навчального року. Вперше.

Про сезонні хвороби і не тільки

Прокидатися вранці важко. Рано прокидатися восени на роботу ще важче. Вимкнувши настирливий будильник, намагаюся зрозуміти, чому не можу відірвати голову від подушки. Взагалі-то кожного ранку це непросто зробити. Тому сповзаю з ліжка і чимчикую на кухню за порцією кави, яка нам і працювати, і жити допомагає. Ковтаю гарячу рідину, що тільки за кольором нагадує улюблений напій. Це насторожує. Як і ртутний стовпчик, що дібрався до позначки 38 градусів.

Як там написано на всіх біл-бордах? Захворів – залишайся вдома. Не шастай… і так далі. Це не про мене. Я ніколи не слухаю чужих порад. Тим паче, що телефон амбулаторії зрадницьки мовчить. Я  з трудом впихаюся в джинси, здається, тільки вони тримають вкупі мої кінцівки, які нестерпно болять, і повзу на прийом до лікаря. Уже на підході до кабінету мене бадьоро обганяє якась бабця. Трясця, думаю,  як їм вдається завжди бути попереду і в метро, і в черзі? Мабуть, це м’язова пам’ять, що залишилася їм з часів СРСР. Мій кашель луною гуляє по лікарняних коридорах і утворює біля мене шанобливе півколо, відсікає слабкі спроби загнати мене в чергу. Стоїчно дочекавшись, поки бабця випурхне з омріяного мною кабінету, падаю на стілець біля лікарки.

Ми з вами, шановні, не в Ізраїлі і не в якійсь там Польщі. Окремого кабінету для коронавірусних хворих немає. І скафандр сімейний лікар бачила тільки в новинах. Тому я дотримуюсь соціальної дистанції, отримую направлення на аналізи і рекомендацію більше пити. Аналізи роблять швидко, і уже через добу я переходжу в розряд привілейованих хворих. Походи до лікаря заміняють повноцінну прогулянку. Мене приймають поза чергою в ізоляторі. Лікарка має захисний щиток, рукавички і два роки стажу. Вона молода, весела і моторна. Підтримує мій бойовий дух докладними поясненнями. Завіряє мене, що я сильна, і мій організм впорається з пневмонією самотужки. Без антибіотиків.

-         Лікарю, в мене серце тріпочеться, як останній листок на вітру.

-         Тахікардія? Мила моя, у нас тут у всіх тахікардія.

Щоб я була спокійна, вона робить мені кардіограму, слухає легені і вислуховує скарги. Тобто робить усе, що зазначено в протоколі лікування.

Майже спокійна я йду додому. Намагаюся триматися подалі від сусідів, син тримається подалі від мене. Йому не можна бездарно згаяти два тижні самоізоляції і захворіти. В нього турнір з Mortal Kombat. У дочки дистанційна, тож вона сидить біля мене, читає анекдоти і скидає в «телегу» відосики.  Чоловіка якоюсь короною не налякаєш. Він бореться з вірусом єдиним, на його думку, дієвим способом – стограмом. Ввечері п’є за моє здоров’я, вранці – вітаміни С, D, Zn. Я п’ю відвар шипшини, чай, молоко, ромашку і вітаміни С, D, Zn.

Син з безпечної відстані цікавиться, чи я, бува, не задихаюся. Я не задихаюся. Тоді він просить зробити йому канапку. Я соваюся по квартирі, намагаюся бути корисною. Це виходить слабо. Порізавши картоплю, втомлююся, як після весняного прибирання.

Я  п’ю в ліжку ароматний карпатський чай(я знаю, що він саме такий) і думаю про те, що все, навіть найгірше, минає. Через рік-два ми будемо згадувати ці часи, сміятися і міцно обіймати одне одного, радіючи такій можливості.