На цій сторінці я планую знайомити вас зі своїми творами. Невеликі оповідання і новели про долі простих людей, в яких кожен може впізнати себе.
Про сезонні хвороби і не тільки
Прокидатися вранці важко. Рано прокидатися восени на роботу ще важче. Вимкнувши
настирливий будильник, намагаюся зрозуміти, чому не можу відірвати голову від
подушки. Взагалі-то кожного ранку це непросто зробити. Тому сповзаю з ліжка і
чимчикую на кухню за порцією кави, яка нам і працювати, і жити допомагає. Ковтаю
гарячу рідину, що тільки за кольором нагадує улюблений напій. Це насторожує. Як
і ртутний стовпчик, що дібрався до позначки 38 градусів.
Як там написано на всіх біл-бордах? Захворів – залишайся вдома. Не шастай…
і так далі. Це не про мене. Я ніколи не слухаю чужих порад. Тим паче, що
телефон амбулаторії зрадницьки мовчить. Я з трудом впихаюся в джинси, здається, тільки вони
тримають вкупі мої кінцівки, які нестерпно болять, і повзу на прийом до лікаря.
Уже на підході до кабінету мене бадьоро обганяє якась бабця. Трясця,
думаю, як їм вдається завжди бути
попереду і в метро, і в черзі? Мабуть, це м’язова пам’ять, що залишилася їм з
часів СРСР. Мій кашель луною гуляє по лікарняних коридорах і утворює біля мене
шанобливе півколо, відсікає слабкі спроби загнати мене в чергу. Стоїчно дочекавшись,
поки бабця випурхне з омріяного мною кабінету, падаю на стілець біля лікарки.
Ми з вами, шановні, не в Ізраїлі і не в якійсь там Польщі. Окремого
кабінету для коронавірусних хворих немає. І скафандр сімейний лікар бачила
тільки в новинах. Тому я дотримуюсь соціальної дистанції, отримую направлення на
аналізи і рекомендацію більше пити. Аналізи роблять швидко, і уже через добу я
переходжу в розряд привілейованих хворих. Походи до лікаря заміняють повноцінну
прогулянку. Мене приймають поза чергою в ізоляторі. Лікарка має захисний щиток,
рукавички і два роки стажу. Вона молода, весела і моторна. Підтримує мій
бойовий дух докладними поясненнями. Завіряє мене, що я сильна, і мій організм
впорається з пневмонією самотужки. Без антибіотиків.
-
Лікарю,
в мене серце тріпочеться, як останній листок на вітру.
-
Тахікардія?
Мила моя, у нас тут у всіх тахікардія.
Щоб я була спокійна, вона робить мені кардіограму, слухає легені і
вислуховує скарги. Тобто робить усе, що зазначено в протоколі лікування.
Майже спокійна я йду додому. Намагаюся триматися подалі від сусідів, син
тримається подалі від мене. Йому не можна бездарно згаяти два тижні самоізоляції
і захворіти. В нього турнір з Mortal Kombat. У дочки дистанційна, тож вона
сидить біля мене, читає анекдоти і скидає в «телегу» відосики. Чоловіка якоюсь короною не налякаєш. Він
бореться з вірусом єдиним, на його думку, дієвим способом – стограмом. Ввечері
п’є за моє здоров’я, вранці – вітаміни С, D, Zn.
Я п’ю відвар шипшини, чай, молоко, ромашку і вітаміни С, D, Zn.
Син з безпечної відстані цікавиться, чи я, бува, не задихаюся. Я не
задихаюся. Тоді він просить зробити йому канапку. Я соваюся по квартирі,
намагаюся бути корисною. Це виходить слабо. Порізавши картоплю, втомлююся, як після
весняного прибирання.
Я п’ю в ліжку ароматний карпатський
чай(я знаю, що він саме такий) і думаю про те, що все, навіть найгірше, минає. Через
рік-два ми будемо згадувати ці часи, сміятися і міцно обіймати одне одного,
радіючи такій можливості.
