Ласкаво запрошую вас на свій канал. Твори сучасних письменників українською мовою. Бажаю приємно провести час.

Переходьте за покликанням, щоб прослухати всі книги

https://www.youtube.com/channel/UCdDVr6S3KnUt4ZbY7dMgFeg

 

Невипадкова зустріч

 Зима, яка до сьогодні нагадувала про себе незначним похолоданням і нечастим мокрим снігом, розгулялася щосили. Легка біла ковдра вкрила брудне сіре місто і заблищала у світлі ліхтарів і святкових гірлянд. Усю ніч з неба сипало. Дерева причаїлися і не ворушилися, щоб ненароком не скинути теплі білі шапки, а тоненька ковдра перетворилася на перину. Оксана, яка завжди чекала зимової казки з дитячим нетерпінням, уперше в житті ледь не заплакала, коли побачила, що легкий снігопад перетворився на завірюху. Вона нерішуче тупцяла на місці перед розсувними дверима терміналу D.  Ховаючи обличчя від колючої снігової крупи, вона дивилася в темне нічне небо і прислуховувалася до звичних звуків аеропорту. Не почувши гули літаків, пройшла контроль безпеки і приготувалася до тривалого очікування.

Оксана зщулилася від холоду і втретє за останню годину подивилася на табло. Нічого не змінилося:затримка вильоту на дві години. Чепурне приміщення аеропорту "Бориспіль" втратило свою привабливість і нагадувало залізничний вокзал в сезон відпусток. На сидіннях, валізах, просто на підлозі - скрізь сиділи і лежали люди. Десятки рейсів затримувалися. В повітрі відчувалася загальне роздратування. Від гейту до гейту поповзли чутки, що чартерні рейси взагалі можуть відмінити. Оксана подивилася на годинник. В Іспанії скоро сьома. Треба попередити Хуліо, що її рейс затримується через негоду. Він засмутиться, звісно, але  вони вже давно звикли до тривалих розлук і томливих очікувань, які стали нестерпними, бо від людей нічого не залежало. Світом керував підступний вірус і диктував свої правила. Не рятували щоденні "побачення" у скайпі і переписки в телеграмі, бо випадковий подорожній став коханням її життя.

 

Вони познайомилися минулої весни в цьому ж терміналі.  Оксана похапцем збирала з багажної стрічки свої речі. Ноутбук ніяк не хотів ховатися в сумці. Щось заважало всередині. Оксана мала тільки одну вільну руку, під пахвою другої була куртка, фотоапарат і кросівки, які суворий митник змусив її зняти перед тим, як поставити в скляну трубу сканера. Нервова жінка з дворічною дитиною на руках безпардонно відштовхнула Оксану вбік. Дівчина не очікувала нападу, похитнулася - і кросівки розлетілися в різні боки. Взявши ноутбук, який так і не вліз в сумку, під другу руку Оксана кинулася збирати взуття.

- Дозвольте я вам допоможу, - почула вона приємний голос з легким акцентом.

Молодий чоловік, що стояв за її спиною, забрав в Оксани речі з рук і, поки вона, червона від досади, шнуровувала "адідаси", сховав гаджети в сумку. Оксана випросталася і подивилася на свого рятувальника. Засмагле обличчя з ледь помітною щетиною посміхалося. Її англійська була не досконала, але знань вистачало, щоб підтримати розмову.

- Відпочивати летите? - кивнув він на солом'яний капелюшок на голові дівчини.

Оксана знову почервоніла. Вона знала, що джинси і спортивна куртка не гармоніювали з пляжними аксесуарами, але не псувати ж новий капелюшок, поклавши його до вщент забитої валізи.

- Звісно, - задравши підборіддя сказала Оксана, - що ще можна робити в Іспанії в квітні.

Вона вирвала з рук допитливого чоловіка сумку і пішла в напрямку лаунж-зони, але він не відставав і весело продовжував:

- О! Не кажіть так. Іспанія - чудова країна. У нас і взимку туристам не буває нудно, а в Коста Дорада зараз градусів двадцять, - сказав він таким тоном, наче яскраве сонце Середземномор'я - його заслуга.

-Дякую. Я подивилася погоду перед тим, як купувати квиток, - Оксана чомусь злилася на нього, ніби це він був винен, що її наречений вирішив одружитися з її подругою.

Хоча треба бути чесною - подругами вони не були. У них з Лесею був робочий тандем, співдружність незалежних особистостей. Вони доповнювали одна одну. Оксана мала хист, ні, навіть талант до малювання. З дитинства вона займалася в художній школі. Викладач захоплювався її роботами, менш талановиті учні заздрили. Їй пророкували велике майбутнє на ниві вітчизняної акварелістики, а заробляти на життя доводилося художником - оформлювачем у вітчизняному глянці. В неї непогано виходили копії з відомих полотен, коли автор ломив непомірну ціну за свої послуги. Леся, головний редактор, мала непогану освіту і бульдожу хватку. Її професійне чуття тримало на плаву журнал, не давало загубитися серед численних, схожих одне на одне, видань. Вони могли б стати подругами, якби Леся зі звичною для себе напористістю не зваблювала Богдана, або не завадила Оксанина неуважність, супутниця будь-якої творчої натури. Можливо, тоді вона помітила б, що поцілунки Богдана вже не такі пристрасні, а стара відьма - сусідка не стукає в стіну, коли вони забувши про все на світі линули у піднебесся в його тісній орендованій квартирі. 

Оксана, не помічаючи змін, продовжувала готуватися до весілля. Ходила по магазинах, приміряла білі сукні, сперечалася з мамою, яка неодмінно хотіла традиційного свята з викупом нареченої і поцілунками перед п'яними гостями. Про те, що він одружується з Лесею, Богдан повідомив мимохідь, під час обідньої перерви. Оксана з жалем відмовилася від курячої відбивної на користь овочевого салату. Хотіла виглядати ідеально в білій  атласній сукні, що обтягувала стан.  

- Вибач, треба було тобі сказати раніше. Але ж сукню можна повернути. В тебе чек залишився? Якщо не захочуть брати, я по-дружньому допоможу написати скаргу, - він реготав, прихлопуючи  по колінах.

Чомусь раніше Оксані подобалося його почуття гумору. Зараз же жарт видався банальними. Чому раніше вона не помічала його обмеженості? Що могло в них бути спільного? Він нічого не тямив в живописі, називав її картини "мазаниною".  Він був посереднім юристом, здатним лише розбирати майнові скарги і стягувати аліменти. Вони з Лесею так і познайомились. Оксана запропонувала послуги нареченого, коли на журнал подали в суд за плагіат. Богдан суттєво не допоміг, все одно довелося платити за мирну угоду. А от Леся шансу не втратила. Леська молодець, вона швидко орієнтується в ситуації. А Оксані потрібен час, щоб осмислити, підібрати слова. Кожне рішення  вона приймала зважено. Малювала своє життя, як картину, ретельно підбираючи фарби, розкладаючи на мольберті пензлі і начерки. Вона не помітила, як Богдан пішов з "їхньої" кав'ярні і з її життя, ніби не було цих трьох років кохання і далекосяжних планів. Оксана обома руками обхопила горня і зробила ковток. Кава була геть холодна. Значить вона сидить тут уже давно. Оксана з розмаху поставила горнятко. Блюдце жалібно тенькнуло. Вона не збиралася сидіти й оплакувати зіпсоване життя. Що пише Катька в рубриці психолога? Правильно - подорожі допомагають подолати депресію. Поїхати звідси - ось що їй зараз потрібно. Змінити оточення, набратися нових вражень, забратися геть з цього триклятого міста, щоб не бачити щасливе Лесине обличчя.

- Іспанія? - здивовано округлила очі Оксана, коли в турагенції їй запропонували поїхати саме туди, - а там зараз не холодно?

- Ну що ви, - дівчина подивилася на Оксану поверх окулярів, - цілком комфортна температура. До того ж не сезон. Величезні знижки на квитки. Прихопіть куртку - і насолоджуйтеся. Я знаю недорогий готель на узбережжі. Вам сподобається.

- Замовляйте, - рішуче сказала Оксана і поспішила до виходу. На збори залишалося кілька годин. Їй і в голову не прийшло повідомити про раптовий від'їзд на роботі. Леська буде тільки рада.

Мати здивувалася, побачивши дочку вдома о такій порі. Коли дізналася, що Оксана їде, перелякалася і влаштувала допит:

- Що він утнув? - вона стояла під дверима ванної, де шуміла вода.

- Хто? - Оксана намагалася перекричати шум води.

- Цей слимак. Нікчема не варта твоєї уваги, - вона не любила Богдана і ніколи не приховувала неприязні.

Оксана відчинила двері і стояла в клубах пари. Її довге русяве волосся, предмет її гордості, обвивалося навколо шиї удавом.

- Нічого такого. Справа взагалі не в ньому. Я їду у відрядження, - Оксана сказала перше, що спало їй на думку.

- Так я і повірила, що ця скупердяйка відправить тебе кудись далі Житомира, - Лесю вона теж не любила. - Провінційна вискочка. Хапуга без принципів і співчуття.

- Я їй сказала, що нам потрібне свіже дихання. Вітчизняні діячі мистецтв надто дорого нам обходяться. Дешевше мене відправити в поля. Я поклацаю фотиком, зроблю пару - трійку замальовок і повернуся, - намагалася жартувати Оксана. Задля маминого спокою не гріх і збрехати. А потім щось придумає. Буде в Іспанії на це час.

 

Жінка з горластим малюком випередила Оксану і зайняла торбами весь простір багажної полиці. Великий плюшевий  ведмідь визирав із-за синьої ковдри і, здавалося, насміхався з Оксани. Вона безпорадно дивилася на свої речі, які доведеться покласти собі під ноги і сидіти всю дорогу скорчившись. Симпатичний чоловік, який допоміг їй з речами, пройшов повз неї на своє місце. Оксана шкірою відчула на собі його погляд. Він кілька митей спостерігав за нею, а потім підійшов і поправив ковдру, яка не давала закритися дверцятам. Блиснув білозубою посмішкою і сказав:

- У вас неспокійні сусіди, - він кивнув на малюка, що весь почервонів від плачу, - бажаєте пересісти? Біля мене є вільне місце.

Оксана з радістю погодилася. Хлопчик, схоже намірився кричати всю дорогу.

Хуліо, так його звали, виявився цікавим співрозмовником. Він говорив безперестанку. Нахвалював щедрість моря, волелюбність іспанців. 

По всьому було видно, що він щиро любить невелике містечко, де народився і прожив усе життя.

- Київ теж дуже красивий. Я, мабуть, залишився б там жити, якби українці вміли варити справжню каву, - покачав головою Хуліо.

Оксана засміялася. Їй подобався цей погордливий чоловік. З ним було цікаво і затишно. Оксана так захопилася розмовою, що забула заплющити очі, щоб не бачити, як літак відривається від землі.

В аеропорту Барселони вони загубилися. Марно Оксана вдивлялася в засмаглі обличчя і чорні очі, поки отримувала багаж. Хуліо не було. "Чому ти вирішила, що сподобалася йому? - питала вона себе. - Якась красуня Кармен в довгій червоній спідниці чекає його під розлогим оливковим деревом, щоб нагодувати вечерею". Оксані було шкода, що все так швидко закінчилося. Хоча нічого і не було. Він просто вихований молодий чоловік, який допоміг розтелепі, а потім не дав скучати під час тривалого перельоту. А чому ж так щемко в неї на душі? Не тому, що вона знову пливе за течією замість керувати своїм життям, як Леська. На мить згадавши причину поквапливої подорожі, Оксана знову засумувала.

У великому автобусі, який доставляв туристів до готелю, було прохолодно. Під звуки тихої тужливої іспанської гітари автобус рушив назустріч лагідному о цій порі середземноморському сонцю. Обабіч дороги побігли чепурні вілли, що купалися в білому цвіті мандаринових і апельсинових дерев. І знову Оксана згадала Хуліо, його жорстке чорне волосся і розповідь про сезон збору винограду, який в його містечку починається великим святом. Вона більше не відганяла думки про південного красеня. Їй хотілося, щоб його образ і тембр голосу не вивітрився з пам'яті.

Біля пам'ятника хлопчику - рибалці автобус майже спорожнів, і вона теж пішла, міцно тримаючи валізу за висувну ручку, за життєрадісним натовпом. Милувалася білосніжними стінами, дивувалася гостинно розчиненим дверям, посміхалася бадьорим пенсіонерам, що гарцювали на електроколясках.

 Villa Romana нічим не відрізнялася від решти чепурних будиночків. Дерев'яна вивіска білими літерами повідомила Оксані, що вона на місці. Пройшовши через невелику кав'ярню на кілька столиків, вона наштовхнулася на хлопця років двадцяти в камзолі тореадора. Його посмішка була так схожа на посмішку Хуліо, той же розріз очей. Він жестом запросив її всередину, де за потертою стійкою вона заповнила необхідні анкети і отримала ключ. Пластикова картка не гармоніювала зі старовинним оздоблення вілли, тому Оксана затамувала подих на порозі кімнати. Вона боялася опинитися в стандартному готельному номері з типовими меблями. Натомість побачила високі, закриті ставнями вікна, просторе ліжко на дерев'яних опорах, що тримали легку білу завісу, і плетені крісла. Кондиціонеру не було. Товсті стіни ще не встигли прогрітися і віддавали приміщенню накопичену за зиму прохолоду. Кілька хвилин вона ходила кімнатою. Торкалася руками меблів, гортала пильні книги з намальованими красунями в мантильях з високими гребенями. Кілька хвилин намагалася відчинити ставні. Розбухлі від сезонних дощів вони не хотіли піддаватися. І коли нарешті штовхнула їх обома руками, охнула від краси внутрішнього дворика. Обплетений диким виноградом з вкрапленнями мандаринових квітів, застелений килимом молодої травиці він навіював спокій і говорив про родинний затишок і відсутність випадкових відвідувачів.

Сніданок давали в кав'ярні перед входом у віллу. Свіжий морський вітерець колихав довгі китиці строкатої скатертини, і Оксана накинула легку куртку.

- Ола! Невже ви змерзли? - почула вона насмішкуватий знайомий голос і повернула голову.

 - Не може бути. Хуліо? - від здивування вона ледь не вдавилася оливкою. Її серце підстрибнуло і забренькало срібним дзвіночком

Перед нею з філіжанкою в руках стояв її рятівник, невтомний оповідач і веселун Хуліо.

- Коли я загубив вас в Барселоні, то думав, що ми ніколи не зустрінемося. Це справжнє диво, що ви зупинилися в нашому готелі. Я приніс вам кави, завареною по спеціальному рецепту нашої родини, - і він поставив філіжанку перед Оксаною.

Тиждень в Камбрильсі пролетів швидко. Він був наповнений прогулянками старовинними вулицями і катаннями на катері. Він грав на іспанській гітарі і співав для неї Besame mucho.  Навіть вмовив Оксану приєднатися до небагатьох сміливців, які наважилися відкрити купальний сезон. Вони плескалися в зеленуватих хвилях, милувалися залитими жовтим сонцем дахами будинків, годували крихтами сірих голубів. А потім сиділи, закутавшись у вовняний коцик, і пили терпкий глінтвейн. Оксана зварила класичний: з корицею, лимонною цедрою і шматочками яблука, яке додавало кислинку. Хуліо сміявся, казав, що ніколи ще не пив гарячу сангрію.

А коли він проводжав її в аеропорту, не зміг стримати сліз. І Оксана гладила його жорстке волосся, цілувала щоки і трохи солоні губи і обіцяла, що зовсім скоро вони зустрінуться, щоб більше не розлучатися.

 

Друга зустріч була у Києві. Він прилетів через місяць. Привіз їй засушену мандаринову квітку, яка їй так подобалася. Ці кілька днів були шалено прекрасні! Андріївський узвіз, Музей однієї вулиці і концерти вуличних музикантів на Хрещатику. Безсонні ночі, сповнені кохання, і ніжні тихі ранки з запахом справжньої іспанської кави, звареною щойно.

- Обіцяй, що владнаєш всі справи якнайшвидше і приїдеш до мене. Мені дуже цього хочеться.

Оксані теж понад усе хотілося, як тільки відчує потребу, мати можливість доторкнутися, провести пальцем по колючій щоці, насолоджуватися кожної миті його присутністю.

 

А потім був карантин, який паралізував життя цілого світу. Зупинилися потяги, понуро стояли на землі літаки, завмерло все, крім гарячих сердець закоханих. Тисячі людей терпляче чекали, коли нарешті зможуть доторкнутися до теплих рук дорогих людей і обнятися без ризику для здоров'я. Оксана вірила, що це випробування - послання з найвищої інстанції. Щоб люди стишили шалений біг, озирнулися навколо. Навчилися бачити красу, створену копіткою працею Творця і прислухалися до потреб душі. Звикали чути дихання та биття сердець одне одного. Навчилися задовольнятися найнеобхіднішим, не зазіхаючи на привабливе, але здебільшого не потрібне. Були вдячними Всесвіту за можливість жити і кохати.

 

І ось нарешті літаки знову загуркотіли в небі. Завірюха - то не проблема. Головне - відкрили кордони. Через велике вікно Оксана спостерігала за жовтим блиманням вогнів спецтехніки. Як жучки-сонечки вони совалися по злітному полю, ліквідуючи наслідки негоди. Ці малюки такі наполегливі, що з'явилася надія таки полетіти сьогодні. Злітну смугу скоро розчистять, і вона опиниться в міцних обіймах коханого і почує таке знайоме "Hola cariño"

 Оксана сиділа біля круглого віконечка і заплющила очі після прохання стюардеси пристебнути ремені безпеки. Великий літак, заповнений на половину, маски, постійні заклики тримати дистанцію - і щастя теплою грудочкою нагадало про себе десь в області діафрагми, розлилося по руках і ногах, закололо в кінчиках пальців. Усього кілька годин і вона знову побачить вулиці, умиті дощем, базарчики, шаланди, повні креветок і риби. Вдень вона допомагатиме приймати відвідувачів в готелі, в ввечері вони з Хуліо сидітимуть в затишному дворику, закутавшись у ковдру, слухатимуть шум дощу і плач гітари.

 

За жовтою огороджувальною стрічкою Оксана побачила Хуліо. Він підняв вгору величезний букет ніжно - рожевих троянд і похитував ним із сторону в сторону. Оксана посміхалася і не звертала уваги на митника, що гортав паспорт, перевіряв медичну страховку і запрошення приймаючої сторони. Думками вона була поруч зі своїм милим. Залишилися лічені хвилини до зустрічі, а митник чомусь зволікав. Втретє вносив її прізвище в комп'ютер і щось говорив своєю прекрасною гортанною мовою напарнику. Напарник вийшов із-за скляної перегородки і сказав ламаною українською:

- Сеньйора не може залишитися в Іспанії. Ми посадимо її на літак до Києва.

Спотворені акцентом слова погано проникали в свідомість. Як не може? Чому? Яка медична страховка? Авіакомпанія страхує всіх пасажирів, а про додаткове медичне страхування в умовах пандемії ніхто не попереджав. Сльози самі потекли з її очей. Вона згадала всі іспанські слова, які сумлінно вчила протягом семи місяців, і благала її пропустити. Чоловік в кашкеті був непохитний і починав дратуватися. Він не любив жіночих сліз, і не знав, як втішити  жінку.  Хуліо не чув слів митника, але зрозумів, що виникли проблеми. Він метався по залу аеропорту, схопив телефон, намірившись  комусь телефонувати. Зрозумів, якщо зараз вона полетить, доведеться знову чекати, а на це просто не було сил. Він з розбігу присів і проїхав по слизькій, натертій до блиску підлозі під стрічкою огорожі. Охорона кричала, він не слухав. Підбіг до начальника митниці, який кричав голосніше за всіх і шалено розмахував руками. Кілька хвилин щось швидко - швидко говорив йому, як в молитві склавши руки перед собою. Оксана від розпачу не розуміла жодного слова. Очима, повними відчаю і надії дивилася то на митника, то на Хуліо. Вона сподівалася, що суворий охоронець кордонів зглянеться на двох закоханих і переступить букву закону. І сталося диво. Жахлива пандемія зробила людей більш терплячими, навчила цінувати ті дрібниці, що роблять нас щасливими. Він приречено махнув рукою і пропустив Оксану.

- Що ти йому сказав? - вона ще не вірила своєму щастю. Торкалася його обличчя, ніби боялася, що це сон, і він може зникнути.

- Я сказав, що ти послана мені богом, а завтра станеш законною дружиною перед людьми.

Він дістав з кишені перстень нареченої з прекрасним блакитним сапфіром і обережно надів їй на палець.

- Не так я планував своє освічення. Ще й букет віддав митнику для його дружини. Але не це ж головне. Правда?

- Звісно, - прошепотіла вона. - Головне, що ми тепер разом. Назавжди.

 

   

 

 

 

 На цій сторінці я планую знайомити вас зі своїми творами. Невеликі оповідання і новели про долі простих людей, в яких кожен може впізнати себе.

Про сезонні хвороби і не тільки

Прокидатися вранці важко. Рано прокидатися восени на роботу ще важче. Вимкнувши настирливий будильник, намагаюся зрозуміти, чому не можу відірвати голову від подушки. Взагалі-то кожного ранку це непросто зробити. Тому сповзаю з ліжка і чимчикую на кухню за порцією кави, яка нам і працювати, і жити допомагає. Ковтаю гарячу рідину, що тільки за кольором нагадує улюблений напій. Це насторожує. Як і ртутний стовпчик, що дібрався до позначки 38 градусів.

Як там написано на всіх біл-бордах? Захворів – залишайся вдома. Не шастай… і так далі. Це не про мене. Я ніколи не слухаю чужих порад. Тим паче, що телефон амбулаторії зрадницьки мовчить. Я  з трудом впихаюся в джинси, здається, тільки вони тримають вкупі мої кінцівки, які нестерпно болять, і повзу на прийом до лікаря. Уже на підході до кабінету мене бадьоро обганяє якась бабця. Трясця, думаю,  як їм вдається завжди бути попереду і в метро, і в черзі? Мабуть, це м’язова пам’ять, що залишилася їм з часів СРСР. Мій кашель луною гуляє по лікарняних коридорах і утворює біля мене шанобливе півколо, відсікає слабкі спроби загнати мене в чергу. Стоїчно дочекавшись, поки бабця випурхне з омріяного мною кабінету, падаю на стілець біля лікарки.

Ми з вами, шановні, не в Ізраїлі і не в якійсь там Польщі. Окремого кабінету для коронавірусних хворих немає. І скафандр сімейний лікар бачила тільки в новинах. Тому я дотримуюсь соціальної дистанції, отримую направлення на аналізи і рекомендацію більше пити. Аналізи роблять швидко, і уже через добу я переходжу в розряд привілейованих хворих. Походи до лікаря заміняють повноцінну прогулянку. Мене приймають поза чергою в ізоляторі. Лікарка має захисний щиток, рукавички і два роки стажу. Вона молода, весела і моторна. Підтримує мій бойовий дух докладними поясненнями. Завіряє мене, що я сильна, і мій організм впорається з пневмонією самотужки. Без антибіотиків.

-         Лікарю, в мене серце тріпочеться, як останній листок на вітру.

-         Тахікардія? Мила моя, у нас тут у всіх тахікардія.

Щоб я була спокійна, вона робить мені кардіограму, слухає легені і вислуховує скарги. Тобто робить усе, що зазначено в протоколі лікування.

Майже спокійна я йду додому. Намагаюся триматися подалі від сусідів, син тримається подалі від мене. Йому не можна бездарно згаяти два тижні самоізоляції і захворіти. В нього турнір з Mortal Kombat. У дочки дистанційна, тож вона сидить біля мене, читає анекдоти і скидає в «телегу» відосики.  Чоловіка якоюсь короною не налякаєш. Він бореться з вірусом єдиним, на його думку, дієвим способом – стограмом. Ввечері п’є за моє здоров’я, вранці – вітаміни С, D, Zn. Я п’ю відвар шипшини, чай, молоко, ромашку і вітаміни С, D, Zn.

Син з безпечної відстані цікавиться, чи я, бува, не задихаюся. Я не задихаюся. Тоді він просить зробити йому канапку. Я соваюся по квартирі, намагаюся бути корисною. Це виходить слабо. Порізавши картоплю, втомлююся, як після весняного прибирання.

Я  п’ю в ліжку ароматний карпатський чай(я знаю, що він саме такий) і думаю про те, що все, навіть найгірше, минає. Через рік-два ми будемо згадувати ці часи, сміятися і міцно обіймати одне одного, радіючи такій можливості.

 

Люблю, хоч і не пам’ятаю

 Дощ, що помалу накрапав, коли вона прийшла на стадіон, почав стікати дрібними струмочками зі старої парасолі їй за комір.

         Її руки, що обхопили металеву ручку, дрібно тремтіли від холоду. Тамара Петрівна сіла поодаль від молодих жінок і чоловіків, що неприязно дивилися на неї. Воно й не дивно, що вони час від часу косилися на неї - виглядала вона вкрай чудно в своєму солом’яному капелюшку із заокругленими крисами. Нехай дивляться, їй це не заважає. Врешті решт вона прийшла повболівати за Ромчика, а на інших їй начхати.

         Її ясні блакитні очі спостерігали за хлопчиками, які бігали по штучному зеленому покриттю. Їхні яскраво-жовті манішки з великими чорними цифрами на спинах сяючими плямами миготіли то тут, то там. Розпашілі усміхнені обличчя блищали від поту і мжички. Юні футболісти копала м’яч, і він слухняно летів туди, куди направляла його маленька, але вправна ніжка.

         Який з них Ромчик? Тамара силувалася розгледіти, але зробити це  з такої відстані було нелегко. Час від часу хлопець з номером 7 підводив руку і махав. Мабуть, то Рома. Тоді Тамара легко підхоплювалася з місця і махала йому у відповідь. Усе її м’яке велике тіло гойдалося в такт рухам. Усмішка освітлювала її обличчя, численні глибокі зморшки розправлялися. Хлопчик повертався і біг далі, а Тамара Петрівна сідала і непорушно чекала наступного прояву уваги.

Щоб сховатися від холоду, Тамара насунула капелюх майже на очі. Сильний порив вітру кидав дощові краплі під парасолю, неприємно колов шкіру. Тамара зіщулилася і вільною рукою стягнула поли теплої кофти.   На гудзики вона ніколи не застібалася. Не любила, коли щось заважало вільним рухам. Вона звикла до цього відколи працювала в лікарні.

Роботи завжди було багато. Вона прибігала з обходу дільниці чи після нічного чергування, зірвавши білосніжний халат з вішака, накидала його собі на плечі і сідала за стіл. Під дверима терпляче чекали хворі. Вони ніколи не влаштовували скандалів під її кабінетом, якщо вона вчасно не розпочинала прийом. Знали, Тамара Петрівна без поважної причини не затримується.

-         - Запрошуй, - наказувала медсестрі.

-        -  Може, хоч чаю вип’єте? Не снідали ж, - благально казала медсестра.

-   --   Пізніше. Запрошуй, - безапеляційно промовляла Тамара. Вона ніколи не змушувала хворих чекати.

Вони йшли нескінченним потоком. Приводили друзів знайомих, сусідів. Багатьох із них Тамара врятувала від ускладнень, а декого, ніде правди діти, і з лап смерті витягнула, правильно встановивши діагноз.

Тієї зими Тетяна Петрівна вперше відчула занепокоєння, бо не змогла згадати прізвище пацієнта. Раніше з нею такого ніколи не було. Вона пам’ятала всіх дітей і їхніх матусь на ім’я. Тоді вона вирішила, що винна в усьому утома. В місті вирувала епідемія грипу, і Тамарі довелося майже добу провести на чергуванні в інфекційному відділенні лікарні. 

Потім Тамара почала забувати назви ліків і важливі дати. Коли вона забула привітати коханого чоловіка з днем народження, бо не пам’ятала, який сьогодні день, - зрозуміла, що потребує допомоги.

Вирок колег - неврологів був невтішний - Альцгеймер.

Тамара сиділа в темному лікарняному коридорі. Тверда спинка незручного стільця боляче врізалася в поперек. Вона тримала за руку чоловіка, знаючи, що дуже скоро вона не буде його  впізнавати. Неушкоджена хворобою частина її мозку відмовлялася прийняти цю жахливу новину. Скоро її життя зміниться. Потрібно підготуватися до цих змін.

-         Необхідно роздрукувати графіки з розпорядком дня, скрізь по квартирі розвісити фотографії твої і дітей. Обов’язково їх підписати...

Тамара давала настанови чоловіку чітким впевненим тоном, ніби озвучувала черговий виписаний рецепт.

Через місяць, вийшовши в магазин по хліб, Тамара не змогла повернутися назад, бо забула дорогу додому. Чоловік і старша знайшли її на перехресті. Тамара стояла непорушно і розглядала рекламу на білборді, силуючись пригадати, куди вона йшла.

Тоді на сімейній раді було вирішено покласти в кишеню Тамарі записку з номером, куди телефонувати в разі потреби. А ще діти переконали її ніколи не виходити з дому без її улюбленого солом’яного капелюшка, щоб за цією ознакою її легше було шукати. Тамара капелюшок на вулиці ніколи не знімала. Якийсь тихий голос нашіптував їй за будь - якої погоди одягати його.

Телефон в її кишені задзеленчав. Тамара витягнула його і мовчки дивилася, не знаючи, що робити далі.

Телефон замовк. Тамара помітила поруч із собою заплакану жінку. Тамара простягнула їй серветку.

-      -    Мамо, добре, що я тебе знайшла. Ходімо додому.

Тамара посміхнулася. Така мила жінка. Шкода, що вони не знайомі.

-        -  Я дивлюся, як мій онук грає у футбол. Я не можу піти з вами.

-     -    Мамо, Рома давно виріс і не грає у футбол. Він навчається в університеті. Ходімо. Я приготую твій улюблений чай з молоком.

Тамара дозволила жінці, яка вже не плакала, увести себе з трибун.

Потім вони сиділи на затишній кухні. Там було тепло і сухо. Її улюблена чорна кофта, вогка від того, що Тамара цілий день сиділа під дощем, сохла на стільці біля газової плити. Сивий усміхнений чоловік підливав Тамарі чай у велику білу чашку, юнак підкладав на тарілку варення і щось розказував про іспити і курсові, а Тамара Петрівна дивилася на них і раділа, що вони всі поруч. Такі приємні люди. Так добре було приймати їхню турботу. Шкода, що вона нікого з них не знає.

Межа поміж світлом і тінню – ти

Вона стояла біля великого вікна і дивилася на святкову метушню біля ганку школи. Валентина навмисно не відчиняла шибку. Не хотіла чути сміх і фальшиві привітання. Нібито хтось дійсно вважає, що цей день особливий. Вона відійшла в глиб кабінету. Туди, куди пекуче осіннє сонце не діставало своїми променями. Валентина зняла з полиці підручник за 8 клас і розгорнула його на третій сторінці. Вкотре вона це робить? Вона не рахувала. Знала тільки, що цей вересень двадцятий, як вона переступила поріг цього кабінету.

Нарешті музика стихла. Валентина ступила до вікна і розкрила навстіж фрамугу. Хоч сонце і пече, а в повітрі вже відчувається подих осені.

-          Валентино Петрівно, можна зайти, - жінка повернула голову на голос. Вона звикла, щоб її називали саме так. Навіть удома не відкликалася на Валю.