Люблю, хоч і не пам’ятаю
Дощ, що помалу накрапав, коли вона прийшла на стадіон, почав стікати дрібними струмочками зі старої парасолі їй за комір.
Її руки, що обхопили металеву ручку, дрібно тремтіли від холоду. Тамара Петрівна сіла поодаль від молодих жінок і чоловіків, що неприязно дивилися на неї. Воно й не дивно, що вони час від часу косилися на неї - виглядала вона вкрай чудно в своєму солом’яному капелюшку із заокругленими крисами. Нехай дивляться, їй це не заважає. Врешті решт вона прийшла повболівати за Ромчика, а на інших їй начхати.
Її ясні блакитні очі спостерігали за хлопчиками, які бігали по штучному зеленому покриттю. Їхні яскраво-жовті манішки з великими чорними цифрами на спинах сяючими плямами миготіли то тут, то там. Розпашілі усміхнені обличчя блищали від поту і мжички. Юні футболісти копала м’яч, і він слухняно летів туди, куди направляла його маленька, але вправна ніжка.
Який з них Ромчик? Тамара силувалася розгледіти, але зробити це з такої відстані було нелегко. Час від часу хлопець з номером 7 підводив руку і махав. Мабуть, то Рома. Тоді Тамара легко підхоплювалася з місця і махала йому у відповідь. Усе її м’яке велике тіло гойдалося в такт рухам. Усмішка освітлювала її обличчя, численні глибокі зморшки розправлялися. Хлопчик повертався і біг далі, а Тамара Петрівна сідала і непорушно чекала наступного прояву уваги.
Щоб сховатися від холоду, Тамара насунула капелюх майже на очі. Сильний порив вітру кидав дощові краплі під парасолю, неприємно колов шкіру. Тамара зіщулилася і вільною рукою стягнула поли теплої кофти. На гудзики вона ніколи не застібалася. Не любила, коли щось заважало вільним рухам. Вона звикла до цього відколи працювала в лікарні.
Роботи завжди було багато. Вона прибігала з обходу дільниці чи після нічного чергування, зірвавши білосніжний халат з вішака, накидала його собі на плечі і сідала за стіл. Під дверима терпляче чекали хворі. Вони ніколи не влаштовували скандалів під її кабінетом, якщо вона вчасно не розпочинала прийом. Знали, Тамара Петрівна без поважної причини не затримується.
- - Запрошуй, - наказувала медсестрі.
- - Може, хоч чаю вип’єте? Не снідали ж, - благально казала медсестра.
- -- Пізніше. Запрошуй, - безапеляційно промовляла Тамара. Вона ніколи не змушувала хворих чекати.
Вони йшли нескінченним потоком. Приводили друзів знайомих, сусідів. Багатьох із них Тамара врятувала від ускладнень, а декого, ніде правди діти, і з лап смерті витягнула, правильно встановивши діагноз.
Тієї зими Тетяна Петрівна вперше відчула занепокоєння, бо не змогла згадати прізвище пацієнта. Раніше з нею такого ніколи не було. Вона пам’ятала всіх дітей і їхніх матусь на ім’я. Тоді вона вирішила, що винна в усьому утома. В місті вирувала епідемія грипу, і Тамарі довелося майже добу провести на чергуванні в інфекційному відділенні лікарні.
Потім Тамара почала забувати назви ліків і важливі дати. Коли вона забула привітати коханого чоловіка з днем народження, бо не пам’ятала, який сьогодні день, - зрозуміла, що потребує допомоги.
Вирок колег - неврологів був невтішний - Альцгеймер.
Тамара сиділа в темному лікарняному коридорі. Тверда спинка незручного стільця боляче врізалася в поперек. Вона тримала за руку чоловіка, знаючи, що дуже скоро вона не буде його впізнавати. Неушкоджена хворобою частина її мозку відмовлялася прийняти цю жахливу новину. Скоро її життя зміниться. Потрібно підготуватися до цих змін.
- Необхідно роздрукувати графіки з розпорядком дня, скрізь по квартирі розвісити фотографії твої і дітей. Обов’язково їх підписати...
Тамара давала настанови чоловіку чітким впевненим тоном, ніби озвучувала черговий виписаний рецепт.
Через місяць, вийшовши в магазин по хліб, Тамара не змогла повернутися назад, бо забула дорогу додому. Чоловік і старша знайшли її на перехресті. Тамара стояла непорушно і розглядала рекламу на білборді, силуючись пригадати, куди вона йшла.
Тоді на сімейній раді було вирішено покласти в кишеню Тамарі записку з номером, куди телефонувати в разі потреби. А ще діти переконали її ніколи не виходити з дому без її улюбленого солом’яного капелюшка, щоб за цією ознакою її легше було шукати. Тамара капелюшок на вулиці ніколи не знімала. Якийсь тихий голос нашіптував їй за будь - якої погоди одягати його.
Телефон в її кишені задзеленчав. Тамара витягнула його і мовчки дивилася, не знаючи, що робити далі.
Телефон замовк. Тамара помітила поруч із собою заплакану жінку. Тамара простягнула їй серветку.
- - Мамо, добре, що я тебе знайшла. Ходімо додому.
Тамара посміхнулася. Така мила жінка. Шкода, що вони не знайомі.
- - Я дивлюся, як мій онук грає у футбол. Я не можу піти з вами.
- - Мамо, Рома давно виріс і не грає у футбол. Він навчається в університеті. Ходімо. Я приготую твій улюблений чай з молоком.
Тамара дозволила жінці, яка вже не плакала, увести себе з трибун.
Потім вони сиділи на затишній кухні. Там було тепло і сухо. Її улюблена чорна кофта, вогка від того, що Тамара цілий день сиділа під дощем, сохла на стільці біля газової плити. Сивий усміхнений чоловік підливав Тамарі чай у велику білу чашку, юнак підкладав на тарілку варення і щось розказував про іспити і курсові, а Тамара Петрівна дивилася на них і раділа, що вони всі поруч. Такі приємні люди. Так добре було приймати їхню турботу. Шкода, що вона нікого з них не знає.
Межа поміж світлом і тінню – ти
Вона стояла біля великого вікна і дивилася на святкову метушню біля ганку школи.
Валентина навмисно не відчиняла шибку. Не хотіла чути сміх і фальшиві
привітання. Нібито хтось дійсно вважає, що цей день особливий. Вона відійшла в
глиб кабінету. Туди, куди пекуче осіннє сонце не діставало своїми променями.
Валентина зняла з полиці підручник за 8 клас і розгорнула його на третій
сторінці. Вкотре вона це робить? Вона не рахувала. Знала тільки, що цей
вересень двадцятий, як вона переступила поріг цього кабінету.
Нарешті музика
стихла. Валентина ступила до вікна і розкрила навстіж фрамугу. Хоч сонце і
пече, а в повітрі вже відчувається подих осені.
- Валентино Петрівно, можна зайти, - жінка повернула голову на голос. Вона звикла, щоб її називали саме так. Навіть удома не відкликалася на Валю.
